Друга світова війна в історії моєї родини

Афанасенко Пилип Пилипович

Друга Світова війна… Страшна подія 20-го століття, рана, що назавжди залишиться на тлі нашої історії, що болить, мабуть, у кожній родині і в моїй також.

Афанасенко Пилип Пилипович – мій прадід. Він гідно воював на фронті, ризикуючи власним життям кожного дня. Народився прадідусь 5 червня 1924 року у с. Карди Смоленської області в Росії. На момент призиву до армії, 2 жовтня 1943 року, йому було лише 19.

351

Ще зовсім молодим пішов захищати Вітчизну і став бійцем другої мінометної роти 407-го стрілецького полку 108-ї стрілецької дивізії. Всю війну пройшов рядовим солдатом – мінометником. В складі цієї дивізії, яку очолював видатний маршал Рокосовський, приймав участь в багатьох масштабних військових операціях, у тому числі по Орловському і Брянському напрямках. Окрім цього, дивізія займала смуги оборони і утримувала плацдарми для забезпечення підготовки до наступу інших дивізій армії.

Доречі, з самим маршалом прадід мав честь познайомитись особисто трохи пізніше, під час вручення нагород. У жовтні 1944 року Пилип Пилипович отримав поранення у ліву руку та праве стегно. ”Я пам’ятаю, як мене й інших поранених розкопували наче з могили”, - розповідав він моїй бабусі. Після майже року, проведеного у шпиталі внаслідок тяжкої контузії, був визнаний непридатним для фронту і призначений на військовий склад, де і служив до кінця війни.

Демобілізований 2 травня 1946 року.

Під час бойових дій отримав медалі за відвагу та мужність, а у мирний час – до ювілейних дат Дня Перемоги, а також Орден Вітчизняної війни 1-го ступеню. Після звільнення з армії залишився в Україні відбудовувати Донбас. Прокладав трамвайні та залізничні колії в м.Сталіне (нині Донецьк). У 1958 році вступив на курси кочегарів паровозу; потім був помічником машиніста паровозу, а згодом і сам став машиністом, але вже сучасного тепловозу.

353

Пропрацював на Донецькій залізниці на цій посаді більше 30-ти років і був відзначений за свою працю грамотами, почесними знаками й іншими нагородами. Завдяки роботі, прадідусь познайомився з моєю прабабусею – Олександрою Іванівною, яка теж працювала на залізниці. Мої бабусі - Тетяна та Ніна – їхні донечки. На жаль, зустрітися з прадідусем особисто мені не судилося: він помер за рік до мого народження у віці 79 років. Та, незважаючи на те, що я чула про мого прадіда тільки з розповідей рідних, я вважаю його гідною людиною, яка з честю та мужністю пройшла страшну війну і стала прикладом для мене.

352

Швидко минає час, і нині в теплому родинному колі кожного 9-го травня ми вшановуємо його пам'ять і всіх тих, хто ціною свого життя вибороли Велику Перемогу. Я щиро хочу, щоб ніколи не згас вогник пам'яті у наших серцях, а події тих страшних часів залишилися лише на сторінках історії і більше ніколи не повторилися.

Нехай над нами завжди буде мирне небо, за яке так мужньо боровся мій прадід та інші воїни, за яке вони проливали власну кров і віддавали життя.

Цінуйте це та ніколи не забувайте про їх подвиг!

P.S. Прадіду, я тобою дуже пишаюсь і дякую за можливість просто жити!

Максимова Анастасія, учениця 9-го класу
Селидівської ЗОШ І-ІІІ ст. № 1